Це була чарівна і гірка історія.
Як на світі нас ще не було, то сонце сходило на землю зі своїми дочками. Вдень вони жили на землі, а ввечері йшли спочивати на небо.
Одного дня веселилися вони в гаю, як стало сонце сідати, почали вони збиратися додому. Коли дочки були вже далеко від гаю, то найменша згадала, що забула свій вінок і вернулася назад.
Але там його вже не було. Побачила вона недалеко під березою гарного парубка з віночком у руках. Він обняв дочку сонця і забалакав до неї дуже чарівними словами. Цілував її, обіцяв кохати все життя так, що їй буде з ним краще ніж у батька сонця.
Юна дівчина погодилася жити на землі, де співає соловейко, цвіте черемуха, існує любов. Сонце кликало дочку додому, сердилося, говорило, що на землі їй буде дуже важко жити. Але дівчина зосталась з коханим.
Ну от почалося для неї звичайне земне буденне життя. Чоловік більше робив, ніж говорив своїй гарній дружині ніжні слова, а бувало що зовсім забував про неї. Вона говорила йому, що вона мало бачить його, сумує за ним. Говорила, що він, мабуть, розлюбив її. А він відповідав, що земні люди люблять інакше, бо бачать щастя в любові, що єднається з радістю у праці.
Тоді дівчина попросила, щоб він навчив її працювати, щоб стати земною. А він все мовчав. Потім красуня ще більше засумувала за батьком, за зірками-сестричками. Забула про свою гордість і закралася непомітно до батьківського царства. Але сонце не могло забрати до себе дочку, яка вже вросла в землю, воно тільки скропило її своїми слізьми.
І тоді дівчина-красуня стала квіткою, що тужила весь час за батьківщиною, завжди повертаючи голівку до сонця. Назвали її соняшником.
Про мак (Легенда Наддніпрянщини)
 Було це давно-давно, коли ще на нашу землю нападали кочівники-печеніги. В одному місті жили дуже вродливі дівчата. Хороводи водили, пісень співали. Побачили це печеніги і вирішили захопити дівчат у полон. Підстерегли вони, коли загін воїнів залишив місто і пішов у похід, та й оточили місто з усіх сторін. Зрозуміли дівчата, що їм прийшов кінець і вирішили врятуватися, втекти з міста через підземний хід. Вийшли вони на широке зелене поле і кинулись тікати до лісу.
Та побачили їх вороги і оточили з усіх сторін. І звернулася тоді найвродливіша дівчина, донька воєводи, із проханням до матінки-землі:
— Матінко-земле, врятуй нас від неволі, від життя страшного у печенігів-нечестивців. Допоможи нам знищити їх!
І зглянулася земля-матінка на сльози дівчат-полонянок. Тільки доторкнеться до дівчини печеніг, як вона стає квіткою-маком, червоною, як жар і красивою, як самі дівчата.
Так і не змогли вороги захопити в полон жодної дівчини. Потомилися печеніги і вирішили спочити. Та тільки розсідлали коней і лягли на землю, як поснули непробудним сном. Це дівчата наслали на них сон-дрімоту, відплатили за себе.
Рано-вранці поверталися із походу руські воїни. І побачили вони червону, як жар, долину маків, а біля них сплячих ворогів-печенігів. Кинулися вони на печенігів і повбивали всіх. І коли пролилася остання крапля крові печенігів, кожна квітка маку ожила і стала дівчиною. У руках дівчата тримали червоні квіти маку і подарували їх воїнам-визволителям.
І земля-матінка залишила на згадку про цей бій квіти маку. Вони щороку виростали на цій долині і радували око людям своєю красою.
 Марусина верба
Ще як не було Каховського водоймища, проти села Доброї Надії, що біля Марганця, в плавнях росла стара-престара, висока та кучерява верба. Років їй триста було, а може, й більше! Називали її Марусиною вербою. А чому так називали — про те ось що старі люди розповідають.
Колись на Україну нападали татари. Грабували, палили, різали, брали в полон парубків та молодих чоловіків, щоб потім туркам продавати на каторжну працю, а молодиць і дівчат — у гареми, на наругу. Одного разу після спустошливого походу поверталася орда додому, в Крим, і зупинилася саме там, де тепер наше село лежить.
Великий плач і стогін стояв над бусурманським табором. То плакали і стогнали невільники. А поміж тих невільників була дівчина Маруся. Така гарна, така гожа, що найстарший татарський ватаг всю дорогу з неї очей не зводив. Як тільки отаборилися, він одразу ж і наказав своїм слугам привести нещасну бранку до себе в намет.
Розшукали слуги Марусю, схопили її, розв'язали та й ведуть до свого пана. А дівчина як побачила пишний намет, так про все й здогадалася. Та давай тоді щосили пручатися. Довго, сердешна, борсалася, кусала руки ворогам, поки нарешті-таки вирвалася. А вирвавшись, чимдуж побігла до плавнів. Так бігла, що ніхто її не міг зупинити. Пускати ж стрілу не дозволяв вельможний татарин, звелів узяти полонянку живою.
Поки там хтось із ординців скочив на коня і погнався за нею верхи, Маруся була вже під високою вербою. Зрозуміла, що порятунку не буде, й миттю злізла на дерево, на самісінький його вершечок. А тоді перехрестилася і кинулася вниз головою та й розбилася. Не скорилася вона лихим нападникам-чужинцям, не дала їм понівечити свою чисту вроду. Від того часу й звуть ту вербу, з якої кинулася горда дівчина, Марусиною. |
 Чорнокора береза
Іде Іван зеленим лісом, пісню наспівує, виграє своєю блискучою полісовницькою сокирою - на роботу йде. Аж ген і сонце визирнуло з-за хмари. Застрибали блискітки-зайчики в міжгіллі, простягнулися до землі золоті павутинки... Гарно так у лісі, весна.
Он розлапистий дуб-дідуган ласкаво гойднув гілкою, як своему доброму знайомому - в його затінку Іван не раз спочивав після роботи. Ось берези-мавки мало не до землі коси поспускали - вони недавно частували його своїм соком.
Гарно так у лісі, весна.
Коли це враз шугнула гадюкою вірьовка в повітрі, довкруг затріщало, закричало. Іван і отямитися не встиг - уже лежить на землі, а над ним ґелґоче ціла купа незнайомих воїнів, усі вузькоокі, в гостродзьобих шапках. Поглянув Іван на них - світ зробився темним: татари!
Так і погнали Івана в неволю. В далеку далину погнали. Не вдалося йому випростатися з чужинських рук. Тільки й того, що з великої досади увігнав сокиру в білокору березу - нехай залишається в рідному лісі, бо нащо йому полісовницька сокира на чужині?
Двадцять п'ять років горював Іван у неволі, надривав жили у роботі на ненависного мурзу. Гірше собаки йому жилося. Бо людині на чужині і всі чужі, і все чуже. Постарів, посивів, згорбився.
Та якось пощастило: послав його мурза коней стерегти. Тож Іван вибрав у табуні найкращого скакуна і таки втік з неволі.
Довго повертався він додому. Обминав шляхи, щоб татари не перехопили та не повернули назад до мурзи. А як дістався лісу, то теж усе,без дороги простував. І так довго простував, що заблукав у лісових хащах.
І от одного вечора опинився Іван на спочинок. Викресав вогню, багаття роздмухав. Та непомітно й заснув, прихилившись до дерева. Прокинувся вранці, глянув - очам не вірить: зі стовбура дерева, під яким спав, стирчить топорище сокири!
Одразу впізнав Іван місце: то це ж тут колись його вичатували татари. Це ж уже рідна хата недалеко!
Тільки дивиться Іван на березу, в яку двадцять п'ять років тому увігнав сокиру, і не впізнає берези. Її кора із білої стала чорною, як смола. І ті берези, що поруч з нею, теж чорнокорими зробилися.
І зрозумів Іван: це берези почорніли від туги за ним. Бо рідна сторона, як і рідна мати: їй боляче за кожного зі своїх синів, скільки б їх не мала.
І він, весь збілений літами розлуки, тремтячими пальцями гладив чорну кору і плакав від радості.
І відтоді урочище, яке впізнав Іван, повертаючи з полону, називається Познань. А в довколишніх лісах і досі ні-ні та й зустрінеться чорнокора береза. |
|
|
Немає коментарів:
Дописати коментар