Соловей
Колись давно соловейки не жили на наших землях. Гніздилися вони в далеких краях і не знали дороги в Україну. Але що були солов’ї дуже співучими, то літали по всьому світу, збираючи пісні різних народів для індійського царя, у саду якого вони жили.
Залетів колись один із солов’їв в Україну і сів одпочити у якомусь селі. Почув пісні цього народу і стрепенувся - таких зворушливих пісень він ще не чув.
І з того чоловіка зробився дятел, який усе скаче по деревах і стукотить своїм дзьобом, як той чоловік цюкав сокирою.
З усіх земель зліталися солов’ї до царського саду, співаючи йому різноманітних чужоземних пісень. Але цар вже не раз їх чув і тому нудився. Аж ось під вікном заспівав соловей з України, і цар втратив спокій. Таких пісень він ще не чув і звелів тому солов’ю співати день і ніч...
Зачудовані солов’ї навесні гуртом полетіли в Україну, щоб слухати наші пісні, перекладати їх на пташину мову і нести в далеку Індію.
Тепер саме в Україні вони висиджують своїх пташенят, щоб ті від самого народження слухали найкращих у світі пісень.
Легенда про зозулю
Наснивсь зозулі голуб. Причарував її своїм воркотінням. І постукала в зозулине серце надія: "Це саме той, кого прагнула моя душа все життя!".
- "Тобі не потрібен цей чужеземець" - стверджували зозулині родичі: "Не вір йому". Та зозулька все відмахувалась:"Ви лише заздрите".
Настав день, коли зустріла пташка того, що з*являвся у снах частенько. Затьохкало радісно серденько при голубиному воркотінні: "Ми будемо разом і ніщо не роз*єднає нас". Скрізь зозулю супроводжував коханий. Та настав день розлуки.
- "Це ненадовго", -втішали один одного.
- "Це ненадовго", - втішали себе. Дали між собою обіцянку, що будуть надсилати свої пір*ячка один одному, поки знову не поєднаються.
Та ось, раптом, до зозулі повернулась пір*їна, яку вона вірно відсилала для коханого щодня.
- "Нічого особливого" - , втішала себе пташка, та відіслала йому пісню - найдорожче, що мала. Але і пісня повернулась. І заплакала гірко зозулька. З тих пір не літає по літніх садах, не співає веселі пісні, а сидить у своєму осінньому, та нарощує втрачені пір*я, будучи пророком чужих доль. Така ось казка-бувальщина, малята та немалята.
Легенда про Лелеку
Це давня легенда. Колись на світі панували звірі, а люди тільки-тільки з'явились з глини.
Дуже-дуже давно, коли народилась перша дитина, зібрались усі звірі, птахи та риби і стали радитись: а хто ж принесе її батькам.
Першим вийшов цар звірів Лев, і сказав:
- так, як я є царем над усіма звірами, попрошу доручити цю справу саме мені. Я сам принесу людям їхнього первістка.
Усі погодились, але виникла проблема, потрібно було далі перенести дитину через Море-Океан. Лев не міг впоратись сам. Тоді з води випірнула Риба-Кит і мовила:
- я перенесу людське дитя на своїй спині, хай Лев тільки донесе його до Моря-Океану.
Добре,- сказали звірі. - Але за Морем-Океаном є великий непрохідний Ліс-Праліс, потрібно якось перенести немовля і через нього.
Тут наперед вийшов чорний Орел.
- Я перенесу через Ліс-Праліс.
Звірі погодились, та старий Вовк заперечив:
- ти Орле, - сказав він, - незаперечно, самий сильний і сміливий птах, літаєш вище усіх, але Ліс-Праліс дуже великий. Чи вистачить тобі сил донести дитину, подолавши таку відстань?
Орел задумався. Так, він самий сильний, літає найвище, його усі бояться, та віддаль була дійсно великою.
- Гаразд, - погодився Орел. - Дійсно, це для мене може стати перешкодою. Тому, замість мене полетить Лелека. Він долає дуже великі відстані, він подужає.
Наперед вийшов білий-білий Лелека. Поклонився усім присутнім, та подякував за честь і довіру.
- А для того, щоб тебе ніхто не посмів зачіпати чи ображати по дорозі, - мовив далі Орел, - я дам тобі свою відзнаку.
І провів своїм чорним крилом по крилі Лелеки. Кінчики крил білого Лелеки почорніли - тепер усі знали, що то ознака Орла, і не варто зачіпати цю птицю.
На тому й порішили.
Так, як час був уже пізній, вирішили відправити усіх в дорогу наступного ранку.
А зранку впав сніг - прийшла Зима.
Звірі знову зібрались і зажурились. Як бути тепер? Зима, Сніг та Мороз можуть зашкодити.
Думали, думали і вирішили, що необхідно сповити дитину в білі пелюшки. Саме білий колір захистить, зігріє та сховає немовля від зимової негоди. Та і Лелека також білий - зима його не помітить.
Так і зробили звірі. Спочатку Лев приніс дитину до Моря-Океану, потім Риба-Кит несла її на своїй спині, а далі Лелека переніс через Ліс-Праліс. Немовля було закутане в білі пелюшки і Зима не помітила ні її, ні білого Лелеку. А чорні відзнаки на крилах птиці відлякували недоброзичливців.
З того часу і повелось, що дітей нам приносить Лелека, бо люди його бачать останнім. Насправді ж до цієї справи причетні і інші звірі, як от Лев чи Риба-Кит. І навіть, коли настає Зима, вона не може завадити. Тому, що білий колір ховає усіх від її негод. А Лелека прилітає і взимку, просто його не видно...
Легенда про дятла
Пішов раз чоловік у Великдень до лісу рубати дрова. Тільки почав свою роботу, як підходить до нього сивий дідусь з довгою бородою та й питає:
— Для чого ти рубаєш дерево?
— На дрова!
— А чого нині? Чи ти не знаєш що на Великдень гріх щось робити?!
— Та нема що їсти. Жінка і діти голодні, заработку нема, а зотопити й зварити треба. Що маю робити?
Дід подумав, подумав та й каже:
— Лиши рубати, йди додому.
Сказав так і зник.
Приходить чоловік додому, а там на столі в нього повно грошей. І мав цей чоловік усе, що захотів.
Минув рік. На другий Великдень той чоловік собі думає: “Піду я тепер до лісу рубати, знов добуду грошей і стану ще багатший!”. Як подумав, так і вчинив. Але тоді з'явився той самий дід й сказав:
— Відтепер будеш, чоловіче, цюкати по дереві до кінця світу.
Враз із того чоловіка зробився дятел. До сьогодні він скаче по деревах і стукотить своїм дзьобом, як той чоловік, що цюкав сокирою.
Чому козулі плямисті
Відбилося маленьке дитинча козулі, бігало по лісі, заблудилося. Стомились його кволі ніжки, зголодніло. Прилягло під кущем, та, перелякане криком сови, знову побігло на пошуки своєї мами. Та й прибилося аж до лісничої сторожки. А на цей час лісничиха молоко видоїла від корови та й поставила на призьбі. Не могло зголодніле козенятко піти звідсіля і не покуштувати того молока, бо воно йому так нагадувало запах рідної неньки. Тільки-но воно потягнулося мордочкою до горнятка, як посудина перекинулась. І розлилося дрібненькими бризками молоко на його спинку.
Побігло козеня з переляку назад до лісу. Тут його зустріла мати, та не впізнала свого козеняти. Хотіла злизати ті білі плями, та не змогла вже нічого зробити, так міцно вп’ялися вони йому в шерсть. Так і залишилися козулі на все життя плямисті.
Зміїний вал
Давно-давно завівся страшний змій, і давали йому щоденно на обід по хлопцеві з кожної сім’ї. Дійшла черга і до царського сина. Відвели його до змія. Тоді прийшов до нього ангел і навчив його молитися, звелівши тікати од змія і все говорити молитву.
Три дні і три ночі втікав царевич і вже не міг бігти далі. Він побачив залізну кузню, в якій два ковалі кували перший плуг для людей. Вони вхопили змія, запрягли в плуг і проорали борозну, котра і зараз називається «зміїний валом».
Чому не можна бити жаб
У далекі часи жили-були чоловік і жінка. Мали вони велике господарство, але порала його тільки жінка. Бо чоловік був ледар, якого ще світ не бачив. Тільки й знав їсти та спати. Та ще — на дуду грати. Від неробства він мав велике черево, важке воло на підборідді та малі руки й ноги.
Так вони й жили. Жінка працює від ранку до вечора, а чоловік лежить, куняє в холодку. Виспиться за день, а ввечері грає на дуду - так тихо, сумно, замрійливо. Та й - на все село.
Людям подобалися оті його вечірні дудіння. Усі натомлені після роботи, ледь плентаються додому, а дудар підбадьорює їх своєю грою. Так село звикло й засинати під ту дуду.
Ще одна користь була від того ледацюги: він, лежачи, довгою пряжкою спритно бив мух і комарів довкола себе.
Одного разу жінка зібралася у місто на ярмарок. Мала продати качок і гусей та накупити полотна, глиняного посуду, доброї шкіри на чоботи собі й чоловікові. Пішов і чоловік з нею. Там він купив собі відерце пива та потроху й видудлив його, бо мав куди влити. По тому звалився в холодку під вербою й захропів.
А жінка спродалася, накупила всього, що їй треба було: і сувій полотна, і дві рурки добре вичиненої шкіри, і глечиків та макітр для печі, ще й гостинців дітям своїм - медяників та бубликів. Завдала все це на плече і будить чоловіка:
- Додому ходімо!
А він і встати не може. Лише кліпає булькатими очима та каже:
- Неси мене...
Що робити? Не кидати ж чоловіка напризволяще. Бачить: геть розморило його.
А жінка була дужа, бо весь час у роботі. Завдала чоловіка собі на спину, а кошики з крамом прилаштувала нести в одній руці, бо другою треба чоловіка підтримувати, - та й пішла, згинаючись у три погибелі.
Ішла, ішла, аж тут річка. У ті часи мостів не було, люди переходили й переїздили річки вбрід у тих місцях, де мілко. Тож і жінка пішла через річку вбрід. Дійшла до середини і зупинилася, захиталася: вода тече швидко та ще й вище колін. І запаморочилася їй голова. Бачить жінка: от-от зараз упаде. І чоловік утопиться, і крам пропаде. І тоді жінка палко помолилася, звертаючись до великої захисниці жіноцтва - богині Мокоші.
Доброю і всесильною була Мокоша: допомагала вдовам і сиротам, навчала жінок рукоділлю та куховарству, оберігала вагітних. Тож до неї і звернулася жінка:
- Мокошо-Мокошо, мати наша рідна! Порятуй мене, бо впаду!
Почула Мокоша молитву нещасної жінки, вмить опинилася біля річки.
Великий гнів охопив богиню жіноцтва, коли вона вздріла ледачого череваня, що сидів верхи на жінці.
- Ах ти ж неробо бульката! - скрикнула Мокоша. - Жінка твоя весь вік так тяжко працює, та ще й мусить тебе носити на собі?!
У гніві неймовірному схопила Мокоша дударя та й жбурнула щосили у воду. І не просто скинула туди, а перетворила його на земноводне створіння: черевце велике, а кінцівки маленькі, кволі, немічні.
Жабою назвала Мокоша ту істоту.
А жінка випросталася та зі своїми кошиками перейшла річку і прийшла додому, до дітей. Працювала вона, як і раніше, завзято. Тільки вечорами жінку проймала туга. Сідала вона тоді на призьбі під хатою і чекала...
Аж ось від річки понеслося тихе, трохи журливе, замріяне:
- Ку-у-ум, ку-у-ум, ку-у-ум...
Заплаче гірко жінка й промовить крізь сльози:
- Впізнаю твій голос, чоловіче любий мій! Спасибі, що озвався.
І пішли від того чоловіка жаби. Такі добрі, беззахисні створіння. І ледаченькі, звичайно. Бо ото лежить собі жаба на лататті, не рухається, лише довгим язичком, ніби дударевою пряжкою, — лусь! - та й вбила комашку, проковтнула її.
